Через проблеми зі здоров’ям Ігор Процюк втратив зір і був змушений кардинально змінити своє життя. Залишивши налагоджені побут і роботу в Данії, він повернувся до України, опанував ІТ-професію і знайшов своє покликання. Його історія є прикладом того, що сила духу та цілеспрямованість можуть здолати будь-які труднощі. Сьогодні Ігор працює в ЕРАМ як Software Testing Engineer із клієнтом зі сфери eСommerce та навчає принципів доступності цифрових рішень. У планах — дестигматизувати уявлення українців про життя людей з порушеннями. Далі — його власна історія.
Моя історія могла би скластися інакше. Якийсь час я жив у Данії, працював менеджером, грав у футбол, планував майбутнє із дружиною. Але одного дня я прокинувся і зрозумів, що починаю втрачати зір. Після шести місяців та кількох операцій я повернувся в Україну, в Черкаси, — без зору, дружини, роботи, але з ноутбуком та підтримкою близьких.
Життя повністю змінилося. Свого часу я закінчив Черкаський державний технологічний університет за спеціальністю «Телекомунікації». Хоча не думав, що цей диплом колись знадобиться, у 2020 році, після повної втрати зору, спираючись на знання з універу, я почав новий шлях. Друзі підказали програму screen reader, і це стало моїм вікном у світ цифрових технологій.
З часом я зацікавився IT, пройшов курси з цифрової доступності, знайшов компанію для практики і отримав сертифікат. Найбільшим викликом став пошук роботи. Я писав резюме, шукав вакансії, і після численних спроб мені відповіли з ЕРАМ. Супровідний лист зіграв вирішальну роль. Уже два роки я працюю в компанії, з минулого року — на позиції middle.
Перші дні в компанії були складними через процес онбордингу — багато інформації було недоступно для мене як незрячого. Однак завдяки допомозі колег я впорався, почав працювати на проєктах і потрошку впливати на зміни внутрішніх систем. Відтоді я маю мету — допомагати робити цей світ доступнішим. Я допомагаю розробникам зрозуміти, як люди з різними порушеннями користуються їхніми продуктами, якою має бути архітектура рішення, що треба враховувати на початку розробки. Це важлива місія, особливо під час війни — безбар'єрність має стати частиною не тільки нашого майбутнього, а й теперішнього.
Після серії внутрішніх зустрічей і напрацювань на тему доступності всередині ЕРАМ сформувалась невелика команда, яка підготувала окрему лекцію для студентів технічних вишів. Жартуючи, я кажу, що займаюся цим, бо мені набридло тестувати помилки доступності цифрових рішень. Якщо серйозно, в Україні щодня більшає людей з порушеннями. Щоб вони могли продовжувати користуватися різними цифровими рішеннями, щоб їх життя було комфортним, ми мусимо бути першими в цьому напрямі.
Під час зустрічей зі студентами ми говоримо про те, що таке цифрова доступність, які принципи забезпечення доступності контенту, як їх можна реалізовувати і що таке стандарт WCAG*. Це важливі питання, але, на жаль, ця тема не входить до навчальної програми майбутніх інженерів-розробників. Ми працювали над змістом лекції дев'ять місяців перед тим, як вирушити в освітнє турне українськими університетами. Щоразу типова реакція студентів — подив. Їм цікаво, вони ставлять численні питання про інструменти, закони, як люди з різними порушеннями користуються сайтами, які існують допоміжні системи.
Наприклад, є система, яка дозволяє людині з моторними порушеннями керувати курсором мишки завдяки руху голови чи очей. Для студентів це звучить як фантастика. Думаю, наші лекції переконливі, бо їх проводить безпосередньо користувач, незряча людина. Уже відбулося 10 таких зустрічей в різних містах. Перша була у Дніпрі весною, а нещодавно ми повернулися з Івано-Франківська — аудиторія була забита вщент. Потім був візит до студентів столичного Авіаційного. Але я б хотів, щоб більше навчальних закладів зверталися за нашою експертизою. Ми готові розповідати більше.
Чи досить однієї нашої лекції, щоб виправити ситуацію з доступністю в країні? Наша презентація вже містить базові рекомендації, які треба врахувати, щоб рішення були більш доступними. Але проблема глибша. Ми зіштовхнулися з тим, що люди на елементарному рівні не знають, що незрячі люди, люди з іншими порушеннями користуються смартфоном. Що завдяки застосункам вони можуть викликати таксі, замовити доставку їжі, тобто вільно користуватися перевагами технологій.
Я досі потрапляю в абсурдні ситуації через сприйняття оточення. Коли орендував житло, мене питали, як я збираюсь готувати їжу чи справлятися з побутовими завданнями. Коли через відключення не працював ліфт і я підіймався на 13-й поверх, сусіди бідкалися, як же я доберусь. А в мене немає проблем із ногами — тільки цього року я тричі підкорював вершини Карпат, зокрема і Говерлу. Думаю, в питанні просвітництва варто спускатися на рівень нижче: йти у школи та говорити не тільки про цифрові, але і про побутові речі. Хочу, щоб люди не думали, що з порушенням життя закінчується і ти вже більше нічого не можеш. Як інженер з доступності я стверджую — все можна.
Колись я займався футболом, потім, після втрати зору, — гончарством, брав участь в театральних постановках. Але тепер я знайшов своє справжнє покликання і хочу зосередитися на просвітництві в темі доступності — це розуміння можливостей, базових принципів потрібне як людям із порушеннями, так і без них. Роботи попереду багато, і я роблю її добре там, де я є. Я як баржа — тихенько пливу у своєму напрямку. Гадаю, це лише початок моєї історії, попереду ще багато планів і викликів. Але я впевнений, що з підтримкою родини, друзів та колег можливо досягти всього, чого прагнеш.
